Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2015 року Справа № 5015/3297/12 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівЧернова Є.В., Цвігун В.Л.,за участю представників:позивача -Тодерян В.М.,відповідачів третіх осіб прокуратури-Гришко В.А., -не з'явились, -Коркішко В.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу старшого прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону Українина постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015у справі№5015/3297/12за позовомпершого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони Українидо (треті особи1. ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд", 2. ПП "Автотехнобудсервіс" - 1.РВ ФДМ України у Львівській області; 2.Центральне спеціалізоване будівельне управління Міністерства оборони України; 3.КП Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки"; 4.Департамент капітального будівництва Міністерства оборони України; 5.Адміністративний департамент Міністерства оборони України)про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23.07.2003 №16встановив:

Рішенням господарського суду Львівської області від 12.03.2015 (судді: Бортник О.Ю., Кидисюк Р.А., Матвіїв Р.І.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 (судді: Хабіб М.І., Данко Л.С., Зварич О.В.), в позові відмовлено з підстав спливу позовної давності.

Рішення мотивоване тими обставинами, що прокурор та позивач могли довідатися про укладений договір та про відчуження майна без дозволу Міністерства оборони України ще у 2004 році та в 2008 році, оскільки начальник Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України ще у 2004 році повідомляв військову прокуратуру про наявність бізнес-плану на 2003р., який вважався дозволом на реалізацію майна, вказаного в цьому бізнес-плані; відповідач-1 подав зазначеному Управлінню звітність про фінансового-господарську діяльність підприємства за 2003р., в якій вказано про вибуття основних засобів, що є предметом оспорюваного договору; в акті Територіального Західного КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України від 09.06.2008р. також вказано про продаж майна - операторської будівлі автозаправної станції площею 16,3кв.м. та споруди мийки площею 3,2кв.м., розташованих по вул.Лесі Українки,45 у с.Малехів Жовківського району Львівської області.

Старший прокурор відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону України в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст.267 ЦК України та ст.43 ГПК України. Зокрема, скаржник вказує на відсутність пропуску строку позовної давності Міністерством оборони України, оскільки останньому як у 2004р., так і в 2008р. не було відомо, що державне майно вибуло з володіння власника поза його волею. Заявник наголошує на безпідставності посилань судів на акт ревізії від 09.06.2008р. в обґрунтування обізнаності позивача з порушенням своїх прав, оскільки ревізорами не виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору. Також прокурор зазначає, що звітність підприємства про фінансово-господарську діяльністю за 2003р., подану відповідачем-1 на адресу Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, якому позивач делегував окремі повноваження з функціонального управління підприємствами квартирно-будівельного комплексу, не можна вважати належним доказом, так як третя особа-2 не є органом управління державним майном, закріпленим за відповідачем-1, а затверджений нею бізнес-план підприємства не є належним доказом надання згоди Міністерства оборони України на відчуження цього майна.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін та прокуратури, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Львівської області з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в позові з підстав пропуску позовної давності, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Як встановлено судом першої інстанції з посиланням на норми Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та статут ДП Міністерства оборони України "Західвійськбуд", відповідач-1 не є військовою частиною, закладом, установою чи організацією Збройних Сил України (військовою частиною) в розумінні даного Закону, він є державним підприємством, створеним з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України і інших замовників. За відповідачем-1 було закріплене на праві повного господарського відання державне майно, органом управління щодо якого є Міністерство оборони України. За оспорюваним договором купівлі-продажу відповідач-1 продав державне майно, яке належало до основних засобів підприємства згідно з Положенням (стандарт) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби", затвердженим наказом Мінфіну України №92 від 27.04.2000р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18.05.2000р. за №288/4509.

На момент укладення договору порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, було врегульовано Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.08.1999р. за №573/3866, пунктом 4 якого встановлено, що відчуження майна державного підприємства проводиться безпосередньо підприємством після отримання на це дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати функції управління державним майном (надалі - орган управління майном), за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, Фондом майна Автономної Республіки Крим.

З огляду на те, що за оспорюваним договором від 23.07.2003 було відчужене державне майно без дозволу органу управління майном (Міністерства оборони України) та без погодження Фонду державного майна України або його регіонального відділення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність договору вимогам закону і статуту відповідача-1, та, як наслідок, наявність підстав для визнання його недійсним.

Відхиляючи доводи прокурора та позивача щодо відсутності пропуску строку позовної давності з причин відчуження майна за оспорюваним договором відбулося без дозволу Міністерства оборони України, якому не було відомо про порушене право, суд апеляційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила (постанова пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

При цьому, у п.4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" роз'яснено, що у разі якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі наказу Міністра оборони України №212 від 14.07.1999р. начальнику Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України делеговано повноваження щодо контролю за ефективністю використання та збереження державного майна, закріпленого за підприємствами квартирно-будівельного комплексу ЗСУ, в т.ч. за відповідачем-1, а саме: здійснення оперативного функціонального управління державним підприємством, яке створене на базі розформованих будівельних організацій і установ; проведення аналізу економічної доцільності та ефективності використання основних фондів підприємств та оборотних коштів; узагальнення та представлення в установленому порядку фінансової економічної звітності щодо результатів діяльності підприємств до відповідних управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, здійснення контролю за своєчасним та правильним проведенням інвентаризації основних засобів тощо.

Матеріалами справи підтверджено, що про відчуження відповідачем-1 в 2003 році майна, яке є предметом договору купівлі-продажу №16 від 23.07.2003, було відомо в 2004р. Центральному спеціалізованому будівельному управлінню Міністерства оборони України, якому відповідач-1 подав в 2004р. фінансову звітність за 2003 рік, де було вказане майно, яке вибуло з володіння підприємства в 2003р., зокрема, споруда АЗС та будівля мийки, що є предметом оспорюваного договору.

Територіальному Західному КРУ Контрольно-ревізійного департаменту Міністерства оборони України також було відомо в 2008р. про відчуження цього майна, що підтверджується актом ревізії від 09.06.2008, згідно з яким встановлено, що на підставі бізнес-плану на 2003 рік у військовому містечку №371 с.Малехів Жовківського району Львівської області відчужено 7 об'єктів, в т.ч. операторську будівлю АЗС загальною площею 16,3кв.м. та споруду мийки загальною площею 3,2кв.м.

З огляду на ці обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що в 2004р. та в 2008р. позивач міг довідатися про відчуження відповідачем-1 державного майна за спірним договором купівлі-продажу №16 від 23.07.2003 та про порушення свого права.

Отже, позов, який подано до суду в серпні 2012р., заявлено після спливу позовної давності, і такі висновки суду першої інстанції не спростовані прокурором та позивачем.

Також апеляційна інстанція вказала, що ані прокурор, ані позивач не заявляли клопотань про визнання поважними причин пропущення позовної давності, а з матеріалів справи не вбачається та не подано доказів того, що строк позовної давності пропущений з поважних причин.

Проте, колегія не може погодитися з передчасними висновками судів попередніх інстанцій в частині застосування наслідків спливу позовної давності з огляду на таке.

Відповідно до приписів ст.11112 ГПК України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Однак, судами попередніх інстанцій при новому розгляді справи не виконано в повному обсязі вміщені в постанові ВГСУ від 05.11.2013 обов'язкові вказівки касаційної інстанції щодо повного з'ясування обставин, які мають істотне значення, а саме не досліджено належним чином та не надано належної правової оцінки доводам прокуратури та позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності.

Так, частинами 4 та 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як роз'яснено в п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", за змістом ч.1 ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України (в редакції від 03.08.2010р., чинній на момент пред'явлення позову) прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, норми, установлені частиною 1 статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Таким чином, не слід наділяти прокурора статусом самостійного позивача відлік позовної давності починати з моменту отримання прокуратурою відомостей про порушення законодавства при укладанні спірного договору, що були виявлені в ході проведення відповідної перевірки. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу (позивача), який уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

З огляду на це, колегія суддів враховує, що правова позиція щодо неправильності визначення прокурора самостійним позивачем та відліку строку позовної давності з моменту обізнаності прокуратури з порушенням прав держави в особі компетентного державного органу, наведена Верховним Судом України у постановах від 27.05.2014р. по справі №5011-32/13806-2012, від 23.12.2014р. по справі №916/2414/13, від 22.04.2015 по справі №916/2122/13 та від 13.05.2015р. по справі №903/543/14, які в силу приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Зокрема, Верховний Суд України у постанові від 22.04.2015 по справі №916/2122/13 (предмет позову - визнання недійсним договору купівлі-продажу військового майна) зазначив про встановлення судами тих обставин, що про порушене право Кабінет Міністрів України, який є позивачем у справі, дізнався 29 листопада 2011 року із листа військового прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері від 23 листопада 2011 року, а тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається від дня, коли саме позивач довідався про порушення свого права.

Слід зауважити, що можливість реалізації прокурором права виступати самостійним позивачем у господарській справі, яке обумовлено зазначенням у поданій прокурором позовній заяві про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, була запроваджена Законом України від 18.09.2012р. №5288-VI, який набрав чинності з 01.12.2012р., відтак, не має зворотної дії щодо позову поданого прокурором 07.12.2010р.

При цьому, факти затвердження третьою особою-2 бізнес-плану на 2003р., подальшого подання відповідачем-1 у 2004р. звітності про свою фінансово-господарську діяльність за 2003р. на адресу третьої особи-2, а також складання акта ревізії від 09.06.2008, ще не свідчать про обізнаність уповноваженого державного органу (Міністерства оборони України) зі змістом оспорюваного договору купівлі-продажу та з порушенням цим договором вимог закону та прав позивача. Наведена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 20.08.2013р. по справі №6/17-4949-2011, яка в силу приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Більше того, помилковим визнається посилання судів першої та апеляційної інстанцій на те, що згідно акта ревізії від 09.06.2008, відчуження 7 об'єктів, в т.ч. операторської будівлі АЗС загальною площею 16,3кв.м. та споруди мийки загальною площею 3,2кв.м., розташованих на території військового містечка №371 у с.Малехів Жовківського району Львівської області, відбулося саме на підставі бізнес-плану на 2003р., оскільки такий висновок ґрунтується на безпідставному ототожненні бізнес-плану з дозволом органу управління державним майном на відчуження такого майна, що не відповідає приписам п.4 Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженого наказом Фонду державного майна України №1477 від 30.07.1999р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.08.1999р. за №573/3866.

Вищевикладеним спростовуються передчасні висновки судів про те, що про підстави недійсності спірного договору та його зміст Міністерство оборони України, яке не надавало згоди на його укладення, та будучи суб'єктом управління майном ДП "Західвійськбуд", мало довідатися після затвердження третьою особою-2 бізнес-плану на 2003р. (після 10.02.2003р.), з дня отримання третьою особою-2 звітності підприємства про фінансово-господарську діяльність за 2003р. або ж з моменту складання акта ревізії від 09.06.2008р.

За таких обставин, заявник правомірно наголошує на помилковості посилань судів попередніх інстанцій на акт ревізії від 09.06.2008р. в обґрунтування своєчасної обізнаності позивача з порушенням своїх прав, оскільки ревізорами не було виявлено факт незаконності укладення оспорюваного договору.

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, перевіряти доводи прокуратури щодо відсутності пропуску строку позовної давності, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для скасування оскаржуваних рішення та постанови і передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст.43,84,101,105,11112 ГПК України), які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія вбачає достатні правові підстави для задоволення скарги шляхом скасування рішення та постанови з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції при новому розгляді справи має належним чином дослідити доводи прокуратури та Міністерства оборони України щодо відсутності пропущення строку позовної давності, поважності чи неповажності пропуску цього строку, і в залежності від встановленого та з урахуванням норм законодавства, чинного на момент укладення оспорюваного договору, прийняти законне та обґрунтоване рішення по суті спору.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу старшого прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави в суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону України задовольнити.

Рішення господарського суду Львівської області від 12.03.2015 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.05.2015 у справі №5015/3297/12 скасувати з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Головуючий, суддяВ.Овечкін Судді:Є.Чернов В.Цвігун